Базові свободи
Авторитетів, на жаль, не залишилося, а поодинокі постаті, які бодай дають підстави для натяків на певну харизму, відкинуті на маргінес з усіма наслідками такої сепарації. Ба більше, тотальна недовіра всіх до всіх пожирає щодень крихти колишньої опінії, лише посилюючи моральну кризу звиклого до патерналізму загалу.
У низку понять, явищ і осіб, які активно ревізуються зараз, потрапили не тільки вчорашні кумири та провідники, але й базові категорії, до яких українці почали звикати лише кілька років тому. "Революційна коаліція" (ще одна ознака релятивізму реалій), вже точно, обрала об'єктом для маніпуляції суспільною свідомістю не ті об'єкти. Господарка навчилася вже працювати в умовах відсутності від детермінізму з політикою, щонайменше жодні парламентські чи урядові дискусії не впливають на природній ринковий стан речей у цій царині. "Коаліціянти" мали б, у першу чергу, поміркувати над виходом з психологічної кризи, однак, самозрозуміло, що гучна назва – лише яскрава обгортка для не надто креативних намірів.
"Світ невільний", – висновок американського агентства State of World Liberty, експерти якого помістили Україну на 87-е місце у рейтингу світового індексу свободи, не мусить стати підставою для чергового спалаху апатії в країні, де базові свободи й досі, після переможного, на перший погляд, Майдану, є загроженими. Мабуть, саме час зрозуміти, що захисниками цих понять не можуть зараз бути ні в.о. президента (через відсутність маневру), ні тим паче чинний Кабмін, ні Верховна Рада, захоплена передвиборчою риторикою і популізмом. Верхівка прагне переконати загал, що він щасливий, бо переможний. Натомість, стверджує феміністка Аґнєшка Ґрафф, попри те, що "щастя стало нині обов'язком", "у житті окремої особи та у житті групи відбуваються болісні, страшні, жахливі речі. І, можливо, варто прийняти їх інакше, ніж оптимістичним махом руки? В нас є право на відчай. Відчай часом має сенс. Це визнання того, що життя не є справедливим, і іноді ми повинні програти. І тоді нам потрібні інші люди, які з нами цей відчай розділять".
Єдиним оборонцем базових свобод, серед яких – і свобода слова, – залишається громадянське суспільство. Та позаяк в Україні воно відходить від шоку революцій і окупації, то, мабуть, можна і треба говорити про поставу громадянина, особистості в обороні свого невід'ємного права бути вільною людиною. Саме він, – громадянин, виборець, – реалізувавши своє право обирати, і відчуваючи себе зрадженим, зневаженим і не почутим, – цілком закономірно плекатиме у собі бажання змінити стан справ. Тут мова не про почуття помсти владі, – зазвичай, ним керуються саме владці, – тут мова про усвідомлення самодостатньості і можливостей самореалізації у скутому табу і заборонами довкіллі, про розуміння можливостей спротиву і переконання у тому, що цей спротив злу приречений на перемогу.
Єдиний, хто насправді має право на Майдан, а, отже, на всі цінності української революції, – це громадянин, загалом народ. Апеляції окремих політиканів до спадщини київського повстання – фальшиві та недолугі. Можна помилятися у виборі лідера, у виборі шляху, але майже ніколи оманливими не бувають почуття.
Ігор Гулик, головний редактор "Львівської газети"
