Amor Fati
Amor fati - латинська фраза, яку можна перекласти як "любов до долі", або "любов до власної долі". Вживається, щоб описати певний підхід людини до всього, що відбувається у житті, в тому числі і до страждань і втрат. Її використовував Епіктіт і Марк Аврелій, але найчастіше її можна знайти у Ніцше:
"Адже лише сильний біль є останньою визволителькою духу, бо тільки вона одна вміє дати те велике тлумачення, яке з кожного U робить X, справжній, правильний X, передостанню букву алфавіту... Я сумніваюся, щоб такий біль робив людину кращою, ніж вона була до того, але я знаю, що він робить її більш глибокою"
Страшно це констатувати, прийняти, а ще складніше визнати перед собою. Але здається, ми (люди цієї епохи, моменту в історії) звикли (не впевнений, чи це зовсім підходяще слово) до масових страт (можна ще інколи називати тероризмом), як до чогось такого, що стало частиною нашого повсякденного. Чогось неприємного, можливо навіть надокучливого, але невід'ємного: на кшталт ДТП, чи природніх катастроф.
Так, за інерцією і традицією, ми все ще освітлюєм Ейфелеву вежу в кольори німецького, британського чи бельгійського прапорів, інколи ставимо траурні аватарки, постимо хештеги je suis манчестер/лондон/берлін. Ми звісно не сидимо склавши рук, ми боремось як можемо: засуджуємо, кричимо, що не боїмось і їм нас не здолати. Але найголовніше - ми так і досі не здатні нічого з цим вдіяти. Просто свідомо чи підсвідомо очікуємо наступного шоку і живемо далі.
Пора визнати - ми прийняли це, схавали! Що в принципі і мало статись і це неминуче.
Два роки тому після першого Паризького теракту (їх вже стільки було, що й не згадати одразу) я писав, що найгірше, що може статись із НАМИ - це сприймати тероризм як повсякденне явище (а воно вже стало таким) і змиритись із тим, що ось ти живий, а ось тебе вже нема і ніби й не було ніколи. Однак секунда може відділяти від кінця.
А ви помітили що і ВОНИ змінились?
Якщо раніше ВОНИ висували якісь вимоги, звинувачували у вбивстві тисяч дітей, знищенні і руйнації цілих країн (в принципі небезпідставно), то тепер перед нами вороги без цілі. Вони просто йдуть на бойню, нічого не висуваючи і нікого не звинувачуючи, просто мовчки роблять свою "роботу", як запрограмовані андроїди. І будуть продовжувати це робити, вигадуючи нові і нові методи.
Раніше теракт називали безглуздою смертю від рук фанатиків. Сьогодні такі смерті вже не здаються такими безглуздими. Це війна у якій ворог - невидимка, ворог гібридний у мізках глибоко захований, його неможливо знищити фізично. Ти вбиваєш трьох, а на їх місці з'являється десять.
Це як вірус. І це нерівна боротьба.
